Огляд фільму Еквілібріум: Історія створення, Провал прокату та Визнання

На чергових посиденьках в нашому Діскорд чаті, де типові двадцяти та тридцяти річні старці пояснювали таким же типовим дев’ятнадцятирічним малюкам де їхнє місце, ситуація трохи вийшла з-під контролю. Цього разу старці надто давно не приймали таблеток від ностальгії і їх понесло. На фоні шаленого скидування в чат треків Лінкін Парк, Офспрінг, Айрон Мейден та всього, що може хоча б якось щипнути за душу безсердечного та цинічного двадцяти п’яти річного мудреця, який за своє довге життя побачив достатньо, повз мене промайнула цікава картинка. Ну як промайнула. Сам кинув, і лише потім задумався. 

На даному зображенні Бетмену погрожували учасники групи Дафт Панк, хоча більш нормальні люди одразу впізнали в ній кадр з одного доволі давнього фільму, який у свій час провалився в прокаті, проте згодом став культовим. І я вирішив ще раз цей фільм переглянути, щоб зрозуміти те, що зробило цей фільм культовим та подарувало йому як мінімум десять років пам’яті в головах глядачів. 

Для початку ми зазирнемо за лаштунки фільму, адже там відбувалось дуже багато цікавого, а опісля я розповім вам про своє враження від перегляду, яке було двозначним та постараюсь дати доволі обґрунтовану критику.

Мова йде про Еквілібріум. Той самий фільм 2002 року, який під час першого перегляду здався мені на дивовижу стильним. Отож всівся я до голубого екрану і впродовж всієї стрічки мене розривали дуже спірні почуття. Та про все по порядку. Для початку варто зрозуміти сам процес створення фільму та час, у який все це відбувалося.

В той момент в прокаті було багато хорошого кіно: стартує Льодовиковий період, продовжується розповідь про Гобіта Фродо та чаклуна Гаррі, люди в чорному стирають глядачам пам’ять і на екранах з’являється сцена, де в вузькому коридорі-пастці спецназівців розтинає лазер, але Міла Йовович примудряється залишитися в живих, щоб в подальшому закинути кіновсесвіт обителі зла в могилу. Борн, Три ікси, Особлива думка і це лише те, що вийшло в 2002 році. Очевидно, що планка якості була як ніколи високою, тому на намагання маловідомого режисера екранізувати власне бачення антиутопії мало хто звернув увагу. 

Проте допоміг йому чоловік ім’я якого зараз в кіноіндустрії воліють не згадувати - Гарві Вайнштейн та студія Мірамакс. На розробку фільму було виділено всього 20 мільйонів вічнозелених, тому процес підготовки до зйомок виявився тернистим. Економити доводилось на всьому. Зверніть увагу на велику кількість речей, які ви бачите у фільмі. Костюми охоронців, які складаються з дешевих плащів та мотоциклетних шоломів. Зброя, частина якої була модифікована із звичайної, а частина була взята просто з тогочасних військових зразків (P90, HK G36) виглядала дуже сучасно. Машини для розгону натовпу, які у той час використовувались для обслуговування потреб аеропортів. Декорації контрабандних творів мистецтва, які виглядали ніби знімальна група скинулась непотребом з блошиних ринків або алібазарів. Все це було доволі дешевим, але таким стильним та правдоподібним, що зовсім не викликало запитань. Щоб зекономити на візуальних ефектах зйомки проводились у німецькому покинутому військовому поселенні, в тунелі метро, який в той час ще не був введений в експлуатацію та на стадіоні. Фільм відзначився і тим, що у ньому жодного разу не було використано тросів, на яких зазвичай виконуються різноманітні трюки і головному герою завжди доводилось битися не відриваючись від землі. Постраждала і комп’ютерна графіка, яка навіть на момент виходу фільму не могла похвалитись якістю. Саме тому пейзажів у фільмі вкрай мало. Підґрунтям для створення вигляду Лібрії стали ілюстрації та архітектурні роботи Х’ю Ферріса. 

Іншою проблемою став кастинг. В фінальній версії глядачі могли побачити зовсім іншого Джона Престона. Його міг зіграти Домінік Парсел, який також пройшов кастинг на цю роль, але в кінцевому удостоївся лише епізодичної ролі на початку фільму. В образі найкращого клерика граматону Курт Віммер хотів бачити Крістіана Бейла після того, як побачив його гру в Американському психопаті, але все зрослося не одразу, адже актор в той час приймав участь у зйомках фільму Лорал Каньйон і не мав змоги об’єднати графіки. Проте поки Віммер шукав локації для зйомок та проводив підготовку, Крістіан Бейл все ж зміг взяти участь і роль дісталась йому. 

З Шоном Біоном переговори також велися близько року. Спочатку він не хотів брати участь, але коли дізнався що його персонаж помре, або що роль Престона дісталась Бейлу, він погодився. 

Також не кожен помітив, що роль дружини Джона Престона зіграли дві актриси. Початково була відзнята сцена з архівними кадрами в якій взяла участь Алекса Саммерс, але згодом через брак коштів вона відмовилась від зйомок і для створення інших сцен була запрошена Марія Піа Кальцоне, яку ми і бачили крупним планом у кадрах затримання. 

Невідомо карма це чи ні, але на IMDB зазначено, що Алекса Саммерс знялась лише в Еквілібріумі і далі її кінокар’єра не продовжилась. А от Марія досі працює актрисою і до наших днів зайнята зйомками. Також бюджету вистачило для запрошення до знімального процесу Емілі Вотсон, Вільяма Фіхтнера та Шона Пертві.

Подейкують, що роль Престона молодшого могла дістатись юному Деніелу Редкліфу, але на час проведення кастингу перший фільм про хлопчика, що вижив ще не був запущений у прокат, а Віммер вирішив, що Деніел занадто юний і погано впишеться в акторський склад. 

За музичний супровід взявся німецький композитор Клаус Бадельт, який неодноразово працював з Гансом Циммпером, а отже також був не ким попало. 

Тепер трішки про ідеологію. Важко створити антиутопію і при цьому потрошки не зачерпнути з таких антиутопічних шедеврів, як “1984” Джорджа Оруела, “Прекрасний новий світ” Олдоса Гакслі та 451 градус за Фаренгейтом” Рея Бредбері. 

З першого твору Віммер почерпнув ідею влаштування даного світу та зав’язку, у якій після нищівної війни залишки людства згуртувались під керівництвом такої-собі “партії”, яка і вирішувала подальшу долю суспільства та діяла “в цілях збереження людства”. З Прекрасного нового світу режисер запозичив ідею магічної таблетки, яка вбивала в людині все, що могло спровокувати будь-які регресивні дії. Якщо “Сома” Гакслі, це був наркотик, що вводив людину в ейфорію та дарував відчуття щастя, то “Прозіум” Віммера був створений, щоб убити в пацієнті будь-які емоції. Назва також вигадана не спроста. Прозіум це алюзія на два існуючих препарати “Прозак” та “Валіум”, які являють собою щось на кшталт легальних наркотиків. В первинному задумі препарат міг називатися “Лібріум”, але через те, що така торгова марка була зареєстрована - назва могла б викликати невдоволення з боку виробника. 
Концепція клериків повторяла суть пожежників з твору Бредбері, які також знищували книги. Хоча клерики виглядали значно брутальніше, та і з контрабандистами розправлялися доволі жорстоко. 

І фінальне, що хотілося б відзначити це вплив “Матриці” тодішніх братів Вачовскі на Еквілібріум, який можна помітити неозброєним оком. Тут і герой, який пробираючись через нетрі сюжету в фіналі здобуває щось схоже на “душевну рівновагу” - “еквілібріум”, і стилістика бою, яка передбачає не надто реалістичні але при цьому видовищні сцени сутичок. І суспільство, це живе в омані. Хоча, якщо порівнювати дані фільми - стає очевидно, хто переможець, а хто пасе задніх. 

І ось у мене з’явилась можливість сказати декілька слів від себе. І однозначно похвалити фільм у мене ніяк не вийде. 

Давайте спочатку про хороше - про чудову стилістику фільму. Концепція кам’яних нетрів, в яких живе знеособлене суспільство рабів, посаджених на наркотик, який вбиває емоції - це доволі цікаво. З першого перегляду все, що відбувається заставляє повірити в реальність дії, яка відбувається на екрані. Та і око замилює естетичне задоволення від вигляду клериків тетраграматону, які здаються просто недоторканними. Їх непереможний стиль боротьби Ган Ката - одне з найуспішніших рішень Віммера.

Він зумів поєднати східні єдиноборства та стрільбу з пістолета, замінюючи удари кулаків - пострілами. Адже це має свій сенс - удар може бути не смертельним у той час як постріл - вбиває. Дивитись на те, як Престон в замкнутому просторі винищує ворогів та при цьому залишається неушкодженим можна довго. А потім ще готуючи собі каву на кухні хочеться також помахати кінцівками, утотожнюючи себе з непереможним клериком. 

А от далі починаються неоднозначні речі. На половину придиркою можна вважати претензію до самого оформлення архітектури міста. Так, безумовно перед нами доволі бідна, монолітна кам’яна в’язниця, створена у сірих тонах, яка всім своїм єством кричить про похмурість та безрадісність, проте вона ніяк не пов’язана з практичністю. Адже, якщо відкинути емоції та мистецтво, то будь-яке проектування зведеться до створення максимально практичних будівель, убрання службовців тетраграматону та всього оточення. Але ж ми бачимо перед собою далеко не прямокутні будинки без дизайнерських штрихів. Плащі військових важко назвати практичними, а інтер’єр нікуди не пропав. Навіть приглушене світло в приміщеннях важко назвати практичним, адже втрачається зручність пересування. Ще одним прикладом є отримання громадянами ампул з Прозіумом. Для масштабності картинки це відбувається в централізованому місці, хоча практично було б зробити велику кількість точок для зменшення черг, або і взагалі автоматизувати цей процес чи організувати доставку. Тобто перед нами не відсутність емоцій, а всього лише мистецьке намагання передати глядачу відчуття беземоційності. І між цими двома поняттями є велика різниця в мотивації.

Знову ж порівнюючи фільм з “Матрицею” виникає відчуття вторинності. Очевидно, що за більшого бюджету картини була б можливість якісніше показати цей антиутопічний світ, але на жаль цього не сталось. Якщо під час першого перегляду світ сприймається нормально, то згодом виникає дуже багато питань. Нам зовсім не показали життя містян. Ми не побачили жодного продуктового магазину. Не побачили чим займаються містяни, які професії вціліли після війни, які відійшли в забуття, а які з’явились? Як взагалі відбувається обмін праці на блага? Нам ледь-ледь показали місцевий транспорт. Також ми не побачили ніякого способу проведення вільного часу (якщо він взагалі є). А такий мав бути, адже всі жителі у фільмі просто вештаються вулицями. Навіть крута фінальна сутичка залишає запитання. Чому непереможний Брандт замість того, щоб готуватись до бою так швидко програв? Як він це допустив? Чому охорона знаючи про існування руху спротиву була так слабо організована, адже крім солдатів можна було покласти пастки та організувати шляхи відходу. І таких питань виникає безліч. 

Та і наштовхує матриця на більш глибокі роздуми після перегляду. Доказ цьому можна знайти навіть в інтернеті, де існують тисячі шалених теорій, мільйони оглядів в яких ведучі проводять паралелі між нашою реальністю та тими закодованими натяками, які втілені в кадри легендарної трилогії. В Еквілібріумі цих прихованих моралей не так багато, а сам фільм просто концентрується на ідеї антиутопії, боротьби з режимом та значущості людських почуттів та емоцій. 

Усе ж хепі-енд для фільму відбувся. І відбувся він завдяки тому, що пересічному глядачу не потрібно надто багато, щоб були щасливим. Інколи аргументація і намагання авторів вдатися в деталі, лише роблять стрічку нуднішою і відлякують аудиторію, яка бажає попкорн-муві. Саме тому образ Джона Престона і засів глибоко в пам’яті глядачів, як образ борця з системою та і взагалі дуже стильного персонажа. А все інше це натяк на (майже )глибокий сюжет, який все одно заставив декого над дечим задуматися і на цьому добре. 

Самі продажі рекордними не були. Реліз фільму відбувся теж не дуже гладко. Тестові покази завершилися провалом. Фільм сприйняли настільки холодно, що студія вирішила продати права на фільм локальним регіональним прокатним студіям. Така практика була доволі поширеною з низькосортними фільмами. Це дозволило відбити витрачені 20 мільйонів і лише після цього студія пустила фільм у власний кінотеатральний прокат. Ніякої передпоказної реклами ніхто не робив. Фільм вийшов на 301-му кіноекрані та зібрав лише мільйон доларів в США та 4 мільйони в Європі. 

Променем визнання став реліз фільму на касетах та DVD, який відбувся згодом. Під час домашнього перегляду стрічка так сподобалась глядачам, що здобула народну пам’ять і до нашого часу. 

Ось так і завершилась історія цього фільму і мені більше нічого добавити. Це доволі вторинна стрічка, яка все ж може стати для когось чудовим вхідним білетом в жанр антиутопічного кіно. Її варто переглянути також заради стилістики, але не старайтесь вгледітись у щось чи знайти якусь приховану суть. Її тут немає, або ж я її не знайшов. Зате Джон Престон - яскравий та крутий герой, який запам'ятався далеко не одному поколінню глядачів і позитивно вплинув на кар'єру Крістіана Бейла. І це прекрасно.

Ваші думки в коментарях. Моя уже в тексті. До наступних зустрічей та низький уклін за прочитання.